Молодіжне пригодницьке кіно та експериментальна мультиплікація, історичні фрески, комедійні короткометражки та романтичні серіали. Ось найцікавіші польські екранізації прози Генрика Сенкевича.

Сенекевич у довоєнному кіно

Перші екранізації творів Сенкевича з’явилися ще за життя письменника. Відзначений у 1905 році Нобелівською премією автор „Потопу” був літературною зіркою, тож не варто дивуватися, що з його популярності хотіли скористатися тогочасні кінематографісти. Однак проблемою було те, що найвеличніші твори Сенкевича були надто монументальними для новонародженого польського кінематографу. Крім того, був він безмовним (в другій декаді ХХ століття кіно лише вчилося озвучувати історії) та бідним як церковна миша.

Великим шанувальником Сенкевича у той час був Едвард Пухальскі, режисер і сценарист, який вчився творити кіно у російських кіностудіях, а після І світової війни став одним з найбільших польських режисерів своєї епохи.

„Потоп” 1913 Р.Б. – Пухальскі: прочитання Сенкевича

Ще в 1913 році Пухальскі здійснив свою першу спробу екранізації прози Сенкевича, знімаючи „Оборону Ченстохови” за мотивами „Потопу”. Йому вдалося зняти лише кілька сцен свого фільму – зокрема, ті, в яких дія розгортається у дворі Біллевичів, або в покоях Радзивілла в Кейданах. На жаль, російська влада не дала дозволу на зйомки в Ченстохові. Готові матеріали, відзняті Пухальскім, було використано в російській екранізації „Потопу” з Іваном Мозжухіним в ролі Кмічіца.

Пухальскі однак не покинув спроб перекласти прозу Сенкевича мовою кіно. В 1921 році переніс на екран новелу „На світлому березі”, а в 1923 році – „Переможного Бартка”. На жаль, перший фільм не дожив до наших днів, а от другий є лише частково.

„Янко Музикант” Ришарда Ординьскєґо (1930)

Першою екранізацією Сенкевича, яка дожила до нині, є „Янко Музикант” Ришарда Ординьского, знятий у 1930 році. Ординьскі, режисерська зірка якого зійшла у період міжвоєння (зокрема він режисував „Пана Тадеуша” в 1928 році), взявся за новелу Сенкевича, і здійснив досить вільне її трактування. Замість детальної екранізації, створив варіації на тему „Янка Музиканта”.

„Новий Янко Музикант” – Ян Лєніца і механічна корова (1970)

Як бачимо, кіноверсія Ординьского досить далеко втекла від оригінального твору. Це була не єдина вільна інтерпретація Сенкевичевої новели. Однією з найбільш сміливих інтерпретацій став фільм Яна Лєніца „Новий Янко Музикант” 1970 року. У тій чудернацькій анімації сільський музикант потрапляє до механізованого майбутнього світу, сумний фінал замінено хеппі ендом, а замість моралізаторсько-повчальної оповідки Лєніца подав глядачам іронічну короткометражку.

„Замальовки вуглем” Антонєґо Богджєвіча (1956)

„Замальовки вугіллям” – одна з виняткових новел Сенкевича, до якої часто звертався кінематограф. Окрім екранізації, втіленої у 1912 році Владиславом Паліньскім під назвою „Кривава доля” (фільм, на жаль, не зберігся до сьогодні), була зрежисована Антонієм Богджєвічем версія 1956 року.

Він, один із піонерів польського повоєнного кіно, знаний педагог і кінорежисер, на основі новели Сенкевича зняв повнометражний фільм про сільську жінку, яка заради порятунку чоловіка від військової мобілізації, віддається місцевому урядникові, а потім гине від рук ревнивого чоловіка.

Якщо з якоїсь причини фільм Богджєвіча увійшов до історії польського кінематографа, до головним чином через акторський склад. Адже в ролі нещасного чоловіка виступив Вєслав Ґолас, майбутня зірка вітчизняного кіно, а в другорядних ролях знялися також Боґуміл Кобєля та Станіслав Барея, що одночасно був асистентом Антоні Богджєвіча.

„Комедія з помилок” Єжи Зажицкі – веселий Сенкевич (1967)

Неабиякий акторський склад згуртував Єжи Зажицкі довкола екранізації іншої новели Сенкевича. Майже півгодинна „Комедія з помилок” знята в 1967 році за участю Іґі Цембжиньскєй, Зджіслава Маклякєвічa, Броніслава Павліка і Казімєжа Опаліньского була частиною фільму-новели „Комедії помилок”.

Фільм розповідає історію двох німецьких емігрантів, які закладають у каліфорнійському містечку дві конкуруючі крамниці. Купецькі суперечки чарівної Лори і Ганса врешті доводять їх до суду, де суддя, що не розуміє німецької та англійської, замість розв’язання суперечки, дає шлюб посвареним торговцям.

„Хрестоносці” Александра Форда (1960)

Не було в польському кіно іншої такої грандіозної супер постановки, знятої за такий короткий час. З моменту задуму зняти „Хрестоносців” до їх кінопрем’єри минуло якихось півтора року. Чому ж так поспішали? Фільм „Хрестоносці” мав стати частиною відзначення Тисячоліття Польської держави і 550 річниці Грюнвальдської битви.

Ця чорно-біла історія не завадила фільмові стати одним з найпопулярніших полотен своєї епохи. До 1987 року фільм переглянули понад 32 мільйони глядачів. Не лише в Польщі, але й з Чехословаччини чи також Франції. Фільм Форда був для вітчизняного кінематографу новаторським – це в ньому вперше було застосовано панорамний формат і кольорову плівку Eastmancolor.

„В пустелі і джунглях” Владислава Шьлєшіцкєґо (1973)

Написаний в 1911 році останій роман Генрика Сенкевича цікавив режисерів з багатьох країн. До війни екранізувати його намагалися американці, німці та італійці, але історія Стася і Нель була такою складною для екранізації, що продюсери врешті відмовилися від чергових спроб.

Першим роман Сенкевича здолав Владислав Шьлєшіцкі на початку сімдесятих років. Він знімав свій фільм у Єгипті, Болгарії і Судані, а виконавців головних ролей відбирали з-поміж 7 тисяч молодих добровольців. Коли в 1973 році „В пустелі і джунглях” вийшов на екрани, одразу ж став великим хітом (до 1989 року його подивилися в кінотеатрах майже 31 мільйон глядачів), а в наступних десятиліттях він був обов’язковим для вивчення польськими дітьми.

„В пустелі і джунглях” Ґевіна Гуда (2001)

На чергову постановку пригодницького роману Сенкевича польський кінематограф чекав до 2001 року. Спершу режисером мав бути Мачєй Дуткєвіч, але через його хворобу продюсери змушені були знайти йому заміну. Ним став Ґевін Гуд, молодий режисер з ПАР, який кількома роками пізніше отримав Оскара за „Цоци”, а нині в Голлівуді знімає „Люди X: Генезиз” чи „Гру Ендера”.

Фільм знімали в Тунісі, Намібії і ПАР, а 62 дні зйомок тривали з 31 липня до 21 жовтня 2000 року. Фільм привів до кінотеатрів понад 2 мільйони глядачів, зібравши понад 25 мільйонів доходу (при 18-мільйонному бюджеті).

Трилогія з погляду Єжи Гоффмана

Немає в польському кіно другого режисера, який так, як Єжи Гоффман відчував би дух літератури Сенкевича і якому б удалося вдихнути життя в кіноповісті про честь, кохання і лицарські пригоди.

„Пан Володийовскі” (1969)

Гоффманова кінопригода з трилогією Сенкевича починається з кінця, а саме починає її „Пан Володийовскі”. Реалізація його наміру була великим викликом не лише мистецьким, але й з точки зору логістики. За шалені, як на той час, гроші – 40 мільйонів злотих, що складали бюджет фільму, – спорудили кілька несамовитих декорацій, а самі зйомки відбувалися на території Польщі та Радянського Союзу.

Знаменита операторська робота Єжи Ліпмана, досконала сценографія і чудово підготовлені локації зйомок врешті дозволили відтворити на екрані світ XVII століття. Однак фільм Гоффмана увійшов до історії в першу чергу завдяки акторам – феноменальному Тадеушеві Ломіцкому, який втілив на екрані Малого Лицаря, а також Мєчиславові Павліковскому у ролі Заґлоби, а ще Янові Новіцкому, Маґдалені Завадзкій, Барбарі Брільскій і Даніелеві Ольбрихскому, який перевтілився у демонічного Аз’ю Тугайбейовича.

В 1969 році з’явився також сералі „Пригоди Пана Міхала” режисера Коморовского, хоч і знятий за мотивами фільму Гоффмана, але суттєво інакший. Колір було змінено на чорно-білий, замість Яна Новіцкого в ролі Кетлінґа виступив Анджей Лапіцкі, Люсню зіграв Людвік Бенуа (у Гоффмана – Ґустав Люткєвіч), a столову Маковєцку заграла Барбара Краффтувна (а не Ганка Бєліцка).

„Потоп” (1973)

Для Данієля Ольбрихского роль Аз’ї Тугайбейовіча була дуже успішною і разом з тим обтяжливою. Заява Єжи Гоффмана про те, що в кіноверсії „Потопу” Ольбрихскі зіграє Кмічіца, обурила фанатів режисера. Як це – актор, що втілив демонічного Аз’ю Тугайбейовича тепер мав би оживити одного з найбільших героїв польської літератури.

На щастя, Гоффман не здався, Даніель Ольбрихскі зіграв Анджея Кмічіца, а журналісти, які раніше критикували той вибір, після прем’єри фільму змушені були перепросити і актора, і режисера. Бо „Потоп” був яскравим фільмом – знятий за 535 дні за участі сотень акторів і тисяч статистів, став однією з візиток польської кінематографії. В 1975 році потрапив до списку фільмів, номінованих на оскар як найкращий неангломовний фільм.

„Вогнем і мечем”

На останню частину кінотрилогії Гоффмана довелося чекати аж чверть віку. До 1989 року реалізувати „Вогнем і мечем” було неможливо з політичних мотивів. Адже роман Сенкевича дуже категорично описує польсько-український конфлікт XVII століття, зображаючи поляків морально вищими, а з українців робить лише ворожих дикунів. В часи народної демократії такі історії не мали шансів з’явитися.

Фільм вийшов лише через 10 років після розвалу комуністичної влади. Гоффман розклав політичні акценти інакше, ніж Сенкевич, а його екранізація була швидше батальною мелодрамою, ніж політичним маніфестом. Фільм, знятий з розмахом і детальною увагою до історичних деталей, одразу став кіно-хітом, а пісня „Думка для двох сердець” на слова Яцка Циґана і музику Кшешіміра Дембского у 2007 році була обрана найкращою польською кінопіснею 50-ліття за результатами опитування читачів місячника „Фільм”.

„Сім’я Поланєцкіх” (1978) – Сенкевич в серіалах

Серіали на прозі Сенкевича були відомі вже з часів „Пригод Пана Міхала”, серіальної версії „Пана Володийовского”, яка стала грандіозним телевізійним хітом. Тож нічого дивного, що через дев’ять років польське телебачення знову звернулося до Сенкевича.

Семисерійний фільм (кожна з частин мала 80 хвилин), зрежисований Яном Рибковскім, розповідав історію кохання Станіслава Поланєцкого і прекрасної Марині Плавіцкої, яка розігралася в реаліях Варшави XIX століття. Як і роман Сенкевича, його телевізійна версія була зустрінута неоднозначно – глядачі її полюбили (переглянули 70 % глядачів), а критики не залишили на ній живого місця.

Серіал виявився настільки популярним, що на його основі у 1983 році Ян Рибковскі змонтував стохвилинну кіноверсію – „Мариня”.

„Ганя” Станіслава Вогля (1983)

З усіх екранізацій прози Сенкевича, небагато мають настільки цікаву історію появи. Попри те, що „Ганя” з’явилася в 1983 році, робота над нею почалася ще до війни.

У серпні 1939 року на Мозовші, біля самого кордону з Прусією, почалися зйомки для екранізації, режисером якої був Станіслав Вогль. 26 серпня, коли оголосили загальну мобілізацію, роботу над фільмом перервали.

Минуло аж 44 роки перш, ніж Станіслав Вогль повернувся до роботи над стрічкою. За сценарій, що об’єднував дві новели „Старого слугу” і „Ганю” відповідав Юзеф Ген, а фільм розповідає історію двох молодих чоловіків, закоханих в одну дівчину.

„Quo Vadis” Єжи Кавалєровіча (2001)

Зняти цей фільм було мрією всього життя Єжи кавалєровіча. Він, довівши у „Фараоні” свою майстерність в конструюванні кінофресок, до „Quo Vadis” брався вже 80-літнім. Знімав свій фільм в Тунісі, Франції, Польщі та Італії, a „Quo Vadis” був найдорожчим фільмом в історії польського кіно (коштував аж 76 мільйонів злотих).

Попри те, що його часто показували, фільм Кавалеровіча не був надто популярним. На його основі з’явився також шестисерійний телесеріал.

Джерело: www.culture.pl
Переклад з пол.: Володимир Гарматюк